«Юридична газета» у №6(42) від 15 квітня 2005 р. опублікувала статтю «Вирішення спорів з фондом інвалідів: п'ять аргументів на користь підприємств» юрисконсульта Департаменту фінансового права ЗАТ «Інюрполіс» Олени Чабановської, в якій автор наводить п'ять аргументів «на користь підприємств» «для того аби не погодитись з Фондом соціального захисту інвалідів, належним чином підготувати процесуальні документи по справі та відстояти свою позицію в суді» у справах про стягнення з підприємств, установ організацій (далі - підприємства) штрафних санкцій за недотримання нормативу забезпечення робочих місць для працевлаштування інвалідів (далі - штрафні санкції). Враховуючи актуальність питань, пов'язаних із вирішенням спорів відповідної категорії, спробуємо, використовуючи «п'ять аргументів на користь підприємств», що описала авторка статті, розібратись, чи дійсно лише наведені аргументи будуть «на користь підприємствам», або ж виконання вимог закону буде для них кориснішим.
АРГУМЕНТ №1
Аргумент №1 полягає в тому, що платіж за недотримання нормативу робочих місць для інвалідів не передбачений Законом «Про систему оподаткування», а тому не підлягає обов'язковій сплаті.
Аби з'ясувати об_рунтованість цього аргументу, необхідно, передусім, з'ясувати правову природу штрафних санкцій. БК України встановлено, що доходи бюджету класифікуються за такими розділами: податкові та неподаткові надходження (пункти 1, 2 ч. 1 ст. 9 БК України). При цьому податкові надходження являють собою передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі, а неподаткові надходження включають доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; надходження від штрафів та фінансових санкцій; інші неподаткові надходження. Отже, згідно із наведеною класифікацією штрафні санкції є різновидом неподаткових надходжень. У свою чергу, Закон України «Про систему оподаткування» визначає принципи побудови системи оподаткування, податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів, тобто стосується лише податкових надходжень. Відповідно, штрафні санкції як різновид неподаткових надходжень не повинні передбачатися в законодавчому акті, предметом регулювання якого є податкові надходження, а їх відсутність у вказаному законі не означає того, що вони не підлягають обов'язковій сплаті за певних умов.
АРГУМЕНТ №2
Аргумент №2 зводиться до того, що обов'язок працевлаштування покладається на органи, зазначені в ч. 1 ст. 18 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р. №875 (далі - Закон №875). До того ж авторка зазначає, що на підприємства покладається лише обов'язок створювати для направлених інвалідів відповідні умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством. Відтак, доходить висновку, що підприємство, виходячи з покладених на нього обов'язків, виконує похідну функцію і не зобов'язане забезпечувати безпосереднє працевлаштування інвалідів.
Слід погодитись, що: а) судова практика базується на тій позиції, що працевлаштування покладається на компетентні органи; б) підприємства зобов'язані створювати для інвалідів відповідні умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії. Але, з огляду на норми Закону №875 та наведені у статті постанови Верховного Суду України такий погляд на проблему є дещо звуженим, позаяк автор не називає головного обов'язку, який повинен бути виконаний підприємством, а саме - обов'язку створити робочі місця для інвалідів згідно з нормативом, передбаченим ст. 19 Закону №875.
Відповідно до п. 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабміну України від 3 травня 1995 р. №314, робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда. Із визначення «створене робоче місце інваліда» вбачається, що створення робочого місця складається з певних стадій, основними з яких є:
До того ж такий висновок випливає також з постанови ВСУ від 20 липня 2004 р., в якій ВСУ відобразив, скажімо так, певний «алгоритм» з'ясування обставин вирішення відповідної категорії справ. У постанові ВСУ від 20 липня 2004 р. зазначено, що: «:встановивши, що у 2000 р. фірма повинна була створити 51 робоче місце для інвалідів, суди не досліджували питання, чи були вони створені в зазначеній кількості, чи лише в кількості 21 місця, на яких працювали інваліди; якщо було створено 51 робоче місце, то чи повідомляла фірма про цю кількість органи працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї вини направлені не були працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади». Отже, з постанови випливає, що слід досліджувати питання, по-перше, - створення робочих місць, по-друге, - інформування органів працевлаштування інвалідів, по-третє, - спрямування органами працевлаштування інвалідів на створені робочі місця.
З урахуванням викладеного, не можна погодитись з авторкою, що для відмови в задоволенні позову Фонду соціального захисту інвалідів достатньо подання підприємством упродовж року місцевому центру зайнятості звітів про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках за формою №3-ПН, в яких зазначені вакантні робочі місця, на яких може використовуватись праця інвалідів. Це пояснюється тим, що працевлаштувати інваліда на нестворене робоче місце неможливо. При цьому, навіть подавши звіт за формою №3-ПН, підприємству слід довести у суді факт створення робочих місць для інвалідів згідно з нормативом, що можна проілюструвати практикою Вищого господарського суду України. Так, у постанові від 26 жовтня 2004 р. по справі № 03/140-04 ВГСУ зазначив, що «:на підприємстві працевлаштування інвалідів може здійснюватись центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів лише за наявності отриманої від підприємства інформації про проведену в установленому порядку атестацію необхідної кількості робочих місць інвалідів на цьому підприємстві відповідно до вимог нормативу, а також про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інвалідів. Як встановлено судовими інстанціями, відповідачем не доведено атестування 10 робочих місць інвалідів, що необхідно для забезпечення працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу робочих місць, встановленого підприємству відповідача на підставі ст. 19 Закону. Тому не _рунтуються на вимогах чинного законодавства України доводи скаржника про необхідність з'ясування фактичних даних стосовно направлення державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами народних депутатів та громадськими організаціями інвалідів осіб для працевлаштування на його підприємстві:».
Таким чином, «підприємство, виходячи з покладених на нього обов'язків», виконує не «похідну функцію» (як зазначає авторка), а «первинну функцію». Органи працевлаштування інвалідів здійснюють покладені на них обов'язки лише після виконання підприємством його обов'язків.
АРГУМЕНТ №3
Аргумент №3 полягає в тому, що «при покладанні на підприємства обов'язку щодо створення необхідної кількості робочих місць для інвалідів, необхідно враховувати специфіку їх виробничого процесу». Проте законодавство, зокрема Закон №875, не звільняє підприємство від обов'язку сплатити штрафні санкції в зв'язку з існуючими на підприємстві умовами праці, що не дозволяють працевлаштувати інвалідів. Норматив є рівним для всіх підприємств, установ та організацій. Наприклад, Київський апеляційний господарський в своїй постанові від 15 червня 2004 р. по справі 8/208, залишеної без змін постановою ВГСУ від 11 січня 2005 р., на заперечення відповідача щодо позовних вимог, зокрема, з підстав шкідливості і небезпечності умов праці у нафтогазовій галузі (ст. 50 Закону України «Про нафту і газ»), зазначив, що суд критично сприймає це твердження відповідача, бо ні в Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» ні в інших нормативних актах, зокрема Законі України «Про нафту і газ», не вказано про якісь винятки або пільги для підприємств нафтогазової промисловості у питанні створення робочих місць для працевлаштування інвалідів).
АРГУМЕНТ №4
Якщо за результатами фінансово-господарської діяльності підприємство працює збитково і прибутку за результатами звітного року не отримує, про що свідчить Декларація з податку на прибуток підприємства за відповідний рік, відсутні підстави для стягнення з такого підприємства штрафних санкцій. Проте законодавство, зокрема Закон №875, не передбачає звільнення підприємств від сплати штрафних санкцій у разі наявності чи відсутності прибутку, що підтверджуються й судовою практикою. Наприклад, ВГСУ в своїй постанові від 24 березня 2004 р., зазначив, що належним чином дослідивши обставини справи, господарський суд Запорізької області та Запорізький апеляційний господарський суд дійшли об_рунтованого висновку, що посилання відповідача на те, що в разі відсутності прибутку підприємство звільняється від санкцій, не береться до уваги, позаяк відповідно до частин 3, 4 ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і організації в порядку, передбаченому законом. Тобто чинним законодавством не передбачено звільнення від сплати штрафних санкцій у разі наявності чи відсутності прибутку відповідних суб'єктів господарювання, а тому відповідач зобов'язаний перерахувати позивачу залишок несплаченої штрафної санкції у розмірі 80561,59 грн.
АРГУМЕНТ №5
В основі аргументу №5 покладене положення про те, що чинне законодавство не передбачає встановлення нормативів робочих місць для окремих структурних підрозділів юридичних осіб, зокрема філій. Викликає подив думка авторки, що у разі, коли територіальне відділення ФСЗІ подає позов не до підприємства, а до його структурного підрозділу, Фонд має довести факт не створення відповідної кількості робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів саме підприємством - юридичною особою. Стосовно наведеного аргументу необхідно зазначити, що, як правило, до територіального відділення ФСЗІ підприємство (юридична особа), що має філії, або подає централізований звіт про працевлаштування інвалідів, або підприємство та його філії самостійно звітують за своїм місцезнаходженням. Відповідно, штрафні санкції сплачуються або централізовано, або самостійно. Більше того, позови Фондом соціального захисту інвалідів до філій не подаються, вони подаються до юридичної особи відповідного структурного підрозділу (тобто до юридичної особи в особі структурного підрозділу). Позаяк сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути лише підприємства та організації, зазначені у ст. 1 цього Кодексу (ст. 21 ГПК України). За таких обставин, якщо філія самостійно подає звіт, з якого вбачається невиконання нормативу, відповідачем у відповідному судовому процесі в особі її філії буде юридична особа.
З урахуванням викладеного, вважаємо за доцільне зазначити, що вирішення спору на користь підприємства має відбуватись лише за умов дотримання норм чинного законодавства, а не на підставі «сумнівних» аргументів.